Освіта повинна перейти на українську мову як під час занять, так і на перервах. Але яким чином це реалізувати?
Законодавство в мовній сфері в Україні продовжує викликати суперечки, а не позитивні зміни. Чому так відбувається?
Схоже, що питання мови (як і політика, футбол чи лікування нежитю) зрозумілі всім. Кожен висловлює свою думку та пропонує власні рішення. Принаймні, так виглядає чергова дискусія, яка швидко переходить у політичні та особисті образи, знову ставлячи під сумнів політизованість мовного питання. Мова йде про проект змін до закону "Про освіту", ініційований Наталією Піпою, який має на меті забезпечити українськомовне освітнє середовище у навчальних закладах.
Схоже, що прагнення держави та її установ підтримувати розвиток державної мови не базується на наукових принципах чи міжнародному досвіді. Натомість, воно покладається на суб'єктивні уявлення учасників дискусії та авторів змін, часто без належного врахування реальних обставин та сучасних методів. Як слушно зауважила одна з наших співрозмовниць: "Рішення повинні формуватися не лише на основі інтуїтивних відчуттів, а на підставі наукових досліджень".
Чи можна уявити законодавчі ініціативи в галузі економіки чи будівництва без залучення професіоналів, таких як економісти або інженери? Так само і в сфері мовної політики є свої експерти — соціолінгвісти. Хоча їх не так багато, їхня діяльність зосереджена на вирішенні мовних питань, управлінні білінгвізмом в Україні та розробці ефективної мовної політики.
У сфері досліджень, що стосуються вікових груп школярів та підлітків, в Україні можна знайти лише кілька фахівців. Однією з таких вчених є Ольга Шевчук-Клюжева, яка є соціолінгвісткою та докторанткою. Раніше вона працювала в Національній комісії зі стандартів державної мови. Наразі її дослідження зосереджені на дитячому мовленні, а також вона має досвід співпраці з європейськими колегами і має глибоке розуміння специфіки цієї роботи.
Перед тим як обговорювати ефективність запропонованих змін у мовному середовищі, важливо залучити також тих мовних активістів, які на практиці демонструють успіхи в цій сфері. Серед таких діячів варто відзначити Андрія Ковальова, засновника громадської організації "Спільномова", яка є центром для створення та розвитку українськомовного середовища в Києві.
У спеціальних коментарях для Укрінформу обидва експерти відверто зазначили, що ні Міністерство освіти і науки, ні інші державні організації не зверталися до них за порадами під час створення цього законопроєкту. Більше про думки обох учасників ви зможете дізнатися, прослухавши подкаст "Розмови, які (не)стали текстами".
Ми зосередимося на трьох основних аспектах: Як учасники бесіди сприймають зміни в законодавстві? Які, на їхню думку, можуть бути альтернативи для обмежень і заборон? І чому, незважаючи на наявність якісної законодавчої основи, мовна ситуація в Україні продовжує розвиватися у складний і суперечливий спосіб?
Андрій Ковальов висловив свою думку: "На мою думку, цей закон має декларативний характер і не містить конкретних вказівок, що є його недоліком. Проте, я вважаю, що позитивом є сама ідея, що всі навчальні заклади України визначаються як місця, де формується українськомовне середовище. Це важливо, адже раніше це не було офіційно закріплено."
Є абсолютно логічним те, що заклади освіти, як публічне місце (це важливе поняття - публічний простір), мають мати єдину мову публічного спілкування - українську".
Ольга Шевчук-Клюжева: "Над цими змінами ще будуть працювати й ми будемо ще дивитися, якої згоди дійдуть наші законодавці. Я, в принципі, оцінюю їх із декількох поглядів. Якщо ми говоримо про такий політичний погляд на мовну політику, яка зараз реалізується в Україні, то таке посилення державної мовної політики є абсолютно передбачуваним і зрозумілим.
Коли йдеться про інші аспекти, у мене виникає питання: не зовсім зрозуміло, яка відповідальність чекатиме на порушників. Слова "робити зауваження" викликають деякі сумніви: в якій формі це буде відбуватися, що саме мається на увазі під цими зауваженнями? Важливо, щоб це не призвело до цькування дітей. Щодо локацій, чому є їдальня, але немає туалетів? Чи означає це, що там можна спілкуватися іншими мовами? Я вважаю, що впровадження будь-яких норм повинно базуватися на аналізі міжнародного досвіду та реалій в Україні.
Ольга Шевчук-Клюжева: "Важливо розуміти, що ми маємо тут справу з європейськими нормами, і треба дуже обережно ставитися до втручання в ці сфери особистого і державного мовного простору. Давайте будемо розмежовувати персональні права і право держави захищати, формувати свій мовний простір. От щодо методів, то я про це завжди кажу, покликаючись на нашу ситуацію, що краще й ефективніше проводити інформаційно-роз'яснювальні кампанії, зокрема й серед молоді, пояснювати важливість якомога частішого використання української мови.
Як заохотити українських дітей та школярів частіше використовувати українську мову? Наша мовна політика націлена на те, щоб обрати один шлях - шлях "мовного виснаження", що є науковим терміном у соціолінгвістиці, який описує поступове витіснення мови з повсякденного вжитку. Більше про це можна дізнатися в матеріалах Укрінформу. Мова йде про відмову від російської мови як основної, і важливо правильно акцентувати на цьому, пояснюючи, як це працює. Наприклад, дітям необхідно роз'яснити: якщо вони не говоритимуть російською протягом дня, двох, трьох, місяця чи року, з часом їм значно легше буде переходити на українську мову в повсякденному житті. Це основний крок, який слід зробити, оскільки я не вірю в ефективність заборон.
Андрій Ковальов висловив думку: "Нам необхідно зосередитися на комплексному підході до розвитку мовленнєвих навичок у дітей. У нашій країні взагалі відсутня система підтримки українського мовлення в сім'ях. Як це виглядає насправді? Вчитель може просто порадити дитині намагатися більше спілкуватися українською. Але, по-перше, це абсолютно не організовано. Ми не маємо уявлення, скільки педагогів надають такі рекомендації, коли і в яких контекстах це відбувається. І, що найгірше, ми не знаємо, чи має це хоч якийсь вплив."
Я знову хочу звернути увагу на важливість розробки системи мовної підтримки, орієнтованої на родини. Хоча ми не в змозі змусити когось щось робити, ми можемо створити сприятливі умови. Наприклад, у кожній школі та дитячому садку в Києві можна організувати розмовні клуби для дітей, які проходили б двічі на тиждень.
От як з дитиною гратися у мовні ігри саме українською? Ми цього не навчаємо батьків, але очікуємо від них, що вони всі будуть більше говорити українською з дітьми. Ми ще не створили умов! Як варіант - ми будемо в садочку займатися, робити додаткові мовні заняття для вашої родини, для вашої дитини. Але в Україні на рівні держави цього не відбувається. І я вважаю, це одна з найбільших проблем".
Ольга Шевчук-Клюжева: "Якби ми знали однозначну відповідь, то вже давно б працювали над цим. В Україні закон (йдеться про "Закон про забезпечення функціонування української мови як державної" - ред.) був ухвалений у 2019 році. Тобто минуло 5 років, а це дуже короткий термін. Навіть 30 років мало, кажуть, що для зміни ситуації має вирости кілька поколінь. Та що там, з 2014 року істотно змінилася ситуація щодо не викладання російської мови. Але ми, по суті, досі маємо ситуацію з дітьми, які є двомовцями, тримовцями. І одну з цих мов, хоч у нас про це воліють не говорити, вони опановують не через системне навчання, а в безпосередньому контакті з носіями. Так засвоюється або перша, або друга мова. Тобто для українських дітей є ситуація, що для них перша мова українська, але друга мова тоді стає російською, бо вони ж її чують, відбувається соціалізація та опанування.
Я усвідомлюю, що завдяки певним обмеженням ми змогли досягти певних успіхів. Наша мета — популяризувати українську мову та розширити її використання в сферах, де вона раніше була менш поширена. Однак, на мою думку, це лише один з можливих шляхів. Мені важко уявити, як можна контролювати приватне життя людей. Проте в публічному просторі обмеження використання російської мови демонструє позитивні результати.
Щодо обмежень, на мою думку, цього замало. Слід надати більше роз'яснень. Я не втрачу віри в це. Необхідно шукати креативні підходи для передачі цієї надзвичайно важливої ідеї: через використання української мови ми захищаємо своє існування.
Андрій Ковальов висловлює думку: "Є групи, які прагнуть змінити ситуацію — це волонтерські організації. Існують безкоштовні курси української мови. Проте чи стають вони частиною системного загальнонаціонального проєкту? Я цього не спостерігаю. Протягом тридцяти років в Україні не було проведено жодного масштабного дослідження, яке б зафіксувало живу мову дітей. Отже, на яких даних ми базуємо наші політичні рішення?"
Я б не вносив зміни до законів, оскільки вони є цілком адекватними. Натомість, я б переосмислив підходи. Наприклад, роботу Національної Академії педагогічних наук. Ми маємо Інститут української мови та інші наукові установи. Проте складається враження, що їхня діяльність зосереджена на корпусній та структурній лінгвістики, тобто на теоретичних аспектах. Ці питання, безумовно, важливі, але нам бракує досліджень живих мовних і соціальних процесів.
Якщо з батьками проводити системну підтримку, про яку я кажу, то 80% з них, а це дуже багато, починають більше говорити з дітьми українською. Але для цього треба робити реальні проєкти, фінансувати їх".
Перш аніж братись за впровадження нових норм, необхідні якісні соціолінгвістичні заміри, щоб розуміти, від якої ситуації ми відштовхуємось. Бо ми й досі ходимо у вузькому коридорі власних оцінок.
Відсутність їх визнають обидва наші співрозмовники. Ми нині не маємо об'єктивної статистики щодо рівня володіння українською як дорослих, так і дітей. Так само і досі немає впровадженої системи оцінювання рівня української мови (тільки розроблено для дорослих).
В Україні відсутні ефективні механізми, що сприяють розвитку україномовного середовища. Хоча на рівні волонтерських ініціатив існують розмовні та читацькі клуби, проте державна політика щодо заохочення цього процесу залишається недостатньо розвинутою. Немає ініціатив у вигляді додаткових навчальних програм, сучасних платформ або онлайн курсів, які б підтримували та заохочували використання української мови.
Відсутня комунікація держави на рівні пояснень - куди ми рухаємось і що хочемо у сфері мовної політики. Ми за двомовність? Чи за одномовність? Якщо двомовність, то про які мови йдеться? Чому так важливо спілкуватися саме українською?
Існує міцна законодавча основа, що включає декларації та механізми контролю за певними аспектами публічного простору. В Україні спостерігається зростання в сфері послуг, освіти та масової культури. Від початку війни українська музична сцена значно зросла як за кількістю, так і за якістю.
Тож куди ми рухаємося вже зрозуміло. Але як - питання залишається дискусійним. Тепер у всьому цьому гаморі важливо почути думки фахівців.
Перше фото: Кіт інжир @kitinzhyr, фото з фейсбук-сторінок спікерів
