Пагутяк: Власний хліб і рідна мова - це найзначніші цінності | Еспресо
Мені дуже хотілося б, аби в новинах, коли закінчиться війна, на першому місці було, скільки засіяно полів і якими культурами, скільки вдалося зібрати урожаю пшениці, жита, гречки, картоплі...
Щоб кожен українець, незалежно від того, чи живе він у селі, чи в місті, зосереджувався на перспективах майбутнього врожаю, а не на політичних скандалах чи минаючих досягненнях шоу-бізнесу. Щоб він переймався питанням, чи вистачить їжі для наших людей, і бив на сполох у випадку будь-яких проблем. А надмірне або неналежне використання сільськогосподарських земель вважалося одним з найсерйозніших злочинів.
Наші предки усвідомлювали це, і етнографи разом з істориками можуть це засвідчити, однак сучасна людина в значній мірі відірвана від основної діяльності - виробництва хліба.
Піднімаючи цю тему, я уявляю собі байдужі обличчя читачів та скептичні усмішки: немає про що більше говорити. Деякі вважають, що достатньо просто заробити гроші десь, щоб не відчувати брак їжі. Не кажучи вже про голод, адже чимало людей страждають від недоїдання навіть в Україні. Після страшних Голодоморів ми мали б на генетичному рівні відчувати страх перед неврожаєм, адже це – один із чотирьох вершників Апокаліпсису. Саме надлишок сільськогосподарських продуктів колись став поштовхом до виникнення і розвитку міст, культури та мистецтва.
Ознайомтесь також: Гірський виноград.
"Історія пшениці є історією цивілізації", - зазначав колись французький історик Фернан Бродель. Пшениця, яка є найціннішою та найкоштовнішою з усіх злакових культур, має свої специфічні вимоги до ґрунту і не може рости в будь-яких умовах. Тому її вирощують лише в місцях з відповідними ґрунтовими характеристиками. Під час Другої світової війни німецькі окупанти вивозили український чорнозем до Німеччини. Цього літа я стала свідком збору пшениці у Північній Вестфалії, де в неділю працювали фермери. Гуркіт комбайнів заповнював повітря, а вантажівки метушливо перевозили врожай. Це була долина ріки Везер, де родючі землі використовувалися максимально ефективно. Минулого року в Моравії я спостерігала за численними полями, що тягнулися до залізничних колій, засіяними пшеницею, ячменем і вівсом, а поруч паслися корови.
Проте поля, засаджені ріпаком чи іншими технічними культурами, що виснажують ґрунт, не були помітні. В Україні, яку бездумно називають "житницею Європи" патріотами, ситуація виглядає інакше. Тут більше уваги приділяють культурам, призначеним для виробництва біопального, адже це вигідний товар для експорту, так само як соя. Традиційні зернові, такі як жито, ячмінь і овес, давно перестали бути частиною нашого ландшафту.
Для нашого виживання важливо в першу чергу задовольнити потреби власного населення всім необхідним. Цілком природно вирощувати продукти на місці, тоді як імпорт яблук, картоплі та цибулі з Польщі, а також молока, знижує цінність продукції українських аграріїв.
Це всього лише традиційний економічний націоналізм. Необхідно сформувати клас фермерів, аби запобігти безкарному порушенню агрономічних і екологічних норм агрохолдингами, а також протистояти забудовникам, які використовують землі сільськогосподарського призначення. В Україні за певну винагороду можна легко визнати будь-яку земельну ділянку непридатною для сільськогосподарських робіт.
Коли окуповано 20 відсотків території країни з її сільськогосподарськими угіддями, коли українське зерно крадуть окупанти, то неврожаї на решті території призводять до нестачі їжі, яка виявляється у підвищенні цін на власну продукцію і збільшення імпорту. Для цього треба мати не диплом економіста, а звичайний хлопський розум і...серце.
Також ознайомтесь: Спільна емпатія чи удаване співчуття?
У мені, що не має жодного клаптика землі, все перевертається, коли я дізнаюся про спалені сховища зерна, зруйновані ферми та заміновані поля. Адже руйнування хліба - це втрата нашої української ідентичності. Наші класики літератури чудово усвідомлювали це, невтомно висвітлюючи життя селян, як ніхто інший у Європі. Вони, напевно, знали, що прийдуть часи, коли українські селяни просто зникнуть: або загинуть від штучного голоду, або розсіяні по світу стануть наймитами, а не господарями, адже жодна влада - ані під час залежності, ані в незалежній Україні - не подала їм руку допомоги.
Свій хліб і рідна мова — це ті найважливіші цінності, які переважають усі інші, навіть європейські. Врешті-решт, це загальнолюдські цінності. Без них ми ніколи не зможемо стати рівними з іншими народами, залишаючись бідною країною, що не в змозі існувати без зовнішньої допомоги. Нам все ще недоступні праці українських економістів минулого, адже їх ніхто не перевидає, навіть не публікує. Натомість книжкові магазини переповнені перекладами сучасних гуру та експертів з різних галузей соціальних наук, серед яких чимало шахраїв.
Колонізоване світосприйняття сформувало ноосферу меншовартості, яка здатна впливати на всі аспекти життя в Україні, навіть на простий колос у полі. Позбавитися цього явища вкрай складно, незалежно від того, чи йдеться про еволюційні, чи революційні зміни. Реформування має відбуватися не з верхів, а знизу, відповідно до потреб активної частини суспільства, яка усвідомлює, що ми перебуваємо на межі, але не у безодні.
Спеціально для Еспресо.
Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.
