"Стежка Ахмата". Чи може в Україні реалізуватися чеченський варіант?
Чоловік з прапором незалежної Ічкерії на фоні зруйнованого Грозного, столиці республіки, 1996 рік.
Нещодавно під час бесіди з Дмитром Шульгою ми обговорювали, як сталося так, що незламна Ічкерія перетворилася на протилежність – на кадировську автократію. Хоча ми розмовляли про Чечню, я не міг не порівняти цю ситуацію з українською реальністю. Часу для роздумів було обмаль, і я зрозумів, що мені легше викласти свої думки на папері, ніж у живій розмові. Тож вирішив детальніше розглянути тему, яка справді мене цікавить і хвилює.
На мою думку, в цьому немає аж такого великого парадоксу. Ситуація не унікальна навіть для російського імперіалізму. Навпаки, це історія радше універсальна для всіх імперій ще з часів Ахеменідів. І ця універсальність моделі упокорення імперіями є пересторогою для всіх антиімперських сил, включно із сьогоднішньою Україною.
Дійсно, в періоди активних бойових дій під час обох російсько-чеченських війн ненависть між сторонами досягала небувалих масштабів, і перспективи на мир здавалося б, були абсолютно відсутніми. Російська агресія зазвичай має геноцидний характер. Вона поєднує в собі безжальний масовий терор (невибіркові бомбардування) з індивідуальними розправами: викраденнями, тортурами та стратами. У таких крайніх обставинах опір стає не лише ідеологічним, а й екзистенційним вибором для жертв агресії.
На цьому етапі часто виникає ілюзія, ніби "всі мости спалено", вороття до підкорення, пробачення і примирення більше немає.
Проте це не зовсім правда. Постійний тиск агресора виснажує як фізичні, так і моральні сили тих, хто чинить опір. Виникає час, коли жертва готова на будь-які дії, лише щоб припинити насильство. І в цей момент диявол з'являється зі своєю спокусливою пропозицією.
Зовні все виглядає як поступки агресора, але насправді це - запрошення до угоди: поступове повернення нормальності в обмін на покору. Починається це з вибіркової амністії для учасників опору. З'являються колаборанти: хтось зневірився у перспективах боротьби, хтось опинився у безвихідних умовах, когось купили. Росіяни назвали це "чеченізацією конфлікту" і найпершим і найголовнішим здобутком такої політики був перехід на бік Москви Кадирова і братів Ямадаєвих.
Далі вже не росіяни воюють з чеченцями, а чеченці з чеченцями. Тенденція посилюється із часом, адже перетікання людей з опору до колаборації відбувається постійно. Звісно, зрадникам потрібна своя ідеологічна платформа, здатна протистояти визвольному наративу. Вона завжди банальна: бути поряд з сильнішим - вигідніше і безпечніше; припинення опору веде до зменшення загальних страждань і стабілізації, а продовження опору - безґлузде, несе нові страждання і затягує повернення нормальності.
У Чечні ця логіка колаборації поступово трансформувалася в ідеологію, відому як "Ахмат-сила", або "Шлях Ахмата-хаджи". Мовляв, Ахмат Кадиров своїм вибором врятував чеченську націю від винищення. І тут вже навіть неважливо, що винищували чеченців росіяни. Просте послаблення екстремального терору вже сприймається як благо і подарунок, за який хочеться дякувати хоч Путіну, хоч Кадирову. Вірити у рятівника-Кадирова стає психологічно комфортно.
Після "дивовижного порятунку" починається не менш запаморочливий "шлях до успіху". Росія завалює завойовану і зруйновану країну грошима. Візуально це видно насамперед по масштабному будівництву. Знищений дощенту Грозний поступово перетворюється на кавказькі Дубаї: з підсвіченими неоновим світлом хмарочосами й архітектурними віражами в близькосхідному стилі. Тепер вже неважливо, хто саме зруйнував місто. Місто стало кращим, ніж було (насправді ні, але це тема окремої розмови).
На цих дріжджах розвивається і велично оформлений культ покійного батька Рамзана: пам'ятники, назви міст і вулиць — все носить ім'я Ахмата Кадирова. Демографічно молоде чеченське суспільство швидко відновлюється після наслідків війни і вступає в нову еру автократичного Ахматстану. Росія надає завойованій території певні поступки в культурній та релігійній сферах — і ось вже є підстави стверджувати, що вони досягли успіху, про який навіть не могли мріяти у нестабільній, бідній Ічкерії.
А що ж опір? Опір російському пануванню і кадировцям у Чечні був тривалим і запеклим. Більшість світу (і Україна зокрема) в цей час жили спокійним життям та не помічали трагедій і героїзму на Північному Кавказі. Але будь який тривалий опір просто вигорає. Закінчуються люди, зникає мотивація і будь яка перспектива подальшої боротьби. Чеченці опиралися довше, ніж УПА.
Головна ідея незалежності - бути господарем у власному домі, самому розпоряджатися своєю долею. Чеченський національний рух був таким сильним у 1990-х, тому що чеченці пам'ятали про знищення інтелігенції, сталінську депортацію і упосліджене становище в хрущовсько-брежнєвському СРСР. Своя держава мала стати запобіжником від повторення цих поневірянь. Але сучасна Росія змогла зробити для чеченців боротьбу за власну державність дорожчою, ніж ризик і далі жити під владою примхливої імперії. "Шлях Ахмата" - це неписані гарантії неповторення геноцидів за умови збереження лояльності Москві.
Путінська "СВО" поставила цю угоду під загрозу і тепер змушує Рамзана Кадирова бути спритним, як вуж на розпеченій пательні. Все ж формальна незалежність - це благо, навіть коли ти - Білорусь.
Урок, який Україна повинна засвоїти, полягає в тому, що "ніколи не говори ніколи". Буча та Маріуполь не є гарантією захисту від нав'язливого російського "братства" на всі часи. Ми вже переживали це століття тому, і з гіркотою спостерігаємо, як подібні події відбуваються зараз у Грузії, згадуючи про Ічкерію. З різних причин Росія поки що не може реалізувати сценарій "українізації конфлікту", подібно до "чеченізації". Проте російська пропаганда вже починає шукати способи впливу на українське суспільство, щоб поглибити внутрішні розколи та створити "партію миру" — не з традиційних ватників, а з розчарованих і зневірених патріотів.
Для ефективної боротьби з пропагандою агресора недостатньо просто посилювати страх у суспільстві щодо можливих повторень подій Бучі та Маріуполя. Необхідно розробити стратегічну, довгострокову концепцію взаємин з Росією, незалежно від того, чи вона з’являється перед нами з погрозами чи обіцянками. Кавказькі моджахеди знайшли свою стратегію в джихадизмі.
Коли зникли раціональні мотиви для опору, лишилися тільки догматичні. Моджахеди мають вести джихад не тому, що відчувають себе пригнобленими, а тому що джихад - це персональний релігійний обов'язок. Цим партизани продовжили спротив на Північному Кавказі на кілька років перед тим як все одно неминуче програти - не маючи союзників та підтримки, так як зараз має Україна.
Але покладатися виключно на західну підтримку нам також не варто. По-перше, ми не контролюємо цю рятівну "чарівну паличку". По-друге, чим вищі очікування від союзників, тим більші можливі розчарування. А почуття образи на друга здатне бути сильнішим за ненависть до традиційного ворога.
Цю тактику завжди використовують вербувальники: вони формують у потенційних зрадників відчуття, що саме їх обдурили. Відтак, колаборанти звільняються від будь-яких зобов'язань і отримують право на помсту. І ось чеченці починають мститися ворогам Росії за те, що ті колись не стали на їхній бік у боротьбі за свободу.
